m_a_d_m_a_x (m_a_d_m_a_x) wrote,
m_a_d_m_a_x
m_a_d_m_a_x

Спадщина. Носківці. Палац. 2015.

Підтримайте проект своїми лайками, поширенням та благодійною грошовою підтримкою. Дякуємо всім Вам за те що Ви з нами!

нагадуємо, там де це можливо, по кліку дивимось великі картинки ...



З любязного дозвілу Сергія Котелко ми використовуємо текст і матеріали з його статті-розслідування на сторинках "Подорожуємо Історією".
“Носківці - село Вінницького повіту Подільської губернії, при річці Мурафі, в 56 вер. від повітового міста. Школа. Цукроваріння завод; при заводі лікарня і лікар. Дворів 270 і в заводському селищі 14, жителів 2549 і в заводському селищі 141.
” Энциклопедия Брокгаузъ и Ефронъ .







Про них ми нічого не знали, можна було лише здогадатися, що швидше за все Носківці належали, як це не смішно, Потоцьким. Іноді їздиш тут і думаєш — а чи було щось в Подільській губернії, що не належало колись, хоч деякий час, Потоцьким. Схоже — не було =). Виявляється, в селшщш є даже музей, правда закритий, а господарку музею знайти теж, те ще завдання. Проїхавши по залишках панської дороги ми під’їхали до території школи, яка тепер тут знаходиться. Перед нами з'явився один з численних палаців найбагатшої сім'ї Потоцьких. Ну точніше те, що від нього залишилося.







Не відомо як Носківці перейшли у володіння сім'ї Потоцьких, Кристинопольсько-Тульчинської лінії. Як посаг вони дісталися Вікторії, одній з дочок Станіслава — Щенсного (Szczęsny Stanisław Potocki z Podhajec h. Pilawa (Srebrna)), генерал-аншефа російської служби, від його першого шлюбу з Жозефіною Георгіївною, урож. Мнішек (Józefa Amelia Wandalin-Mniszech h. Kończyc). Вікторія Потоцька (Wiktoria Potocka h. Pilawa (Srebrna)) народилася в 1780 році, і була призначена в статс-дами до Двору Катерини II у 1793 році. В зв'язку з цим збереглася історія, викладена в спогадах Карабанова, — "Катерина, одягнена чарівницею, віддала наказ: що коли вона зніме маску, щоб усе товариство размаскувалось. Государиня, раніше помітивши, що у новопожалуваної фрейліни графині Потоцької в порівняння з іншими, немає перлів, побажала її нагородити; завчасно наказано було одягнути її молочницею, і коли почалися танці, то монархиня прийняла глек під збереження і, поставивши біля ніг, опустила в нього дорогі перли. Потоцька, назад приймаючи глек, помітила подарунок і сказала: "C' est Vous, Madame, c'est Votre Majeste ". — "Non, c'est du lait caillé" — відповідала імператриця. ("Це Ви, Мадам, це Ваша Величність… " — "Ні, це молоко, яке згорнулося"..

Вікторія Станіславівна Бахметєва, вроджена Потоцька, по першому шлюбу — Шуазель-Гуфьє.


Вікторія мала двох чоловіків. Першим, після пишного весілля в Санкт — Петербурзі в 1801 році, став Пер Франції Октавій Шуазель-Гуфьє (Oktawius- Antoine Choiseul-Gouffier), 30.4.1773-4.11.1840), який в Росії був камергером Височайшого Двору. З ним вона розвелася в 1821 році, і в тому ж році вийшла заміж за генерала Олексія Бахметєва, намісника Бесарабскої області, одного з хоробрих російських генералів, який втратив ногу під Бородином. Носківці дісталися їй на початку XIX століття.
Знаменита своєю красою і пристрастю до веселого життя і авантюр, пані Вікторія спочатку жила в основному у Вильно або в маєтку першого чоловіка Павлово, в Носкоівці ж навідувалася рідко. Залишивши Октавія Шуазеля-Гуфьє, і ставши першою пані Бесарабії, де її новий чоловік був Губернатором, Вікторія велику частину часу проводила у Бесарабії. Цікавий факт, що у Бахметєва і Потоцької була дочка, Варвара Олексіївна, (яка вийшла за Валеріана Столипіна), але датою її народження значиться 1816 рік — тобто за п'ять років до весілля з Бахметєвим. Правда, можливо, що дата весілля, взята з польського джерела, хибна, так само як і дата розлучення — 1821 рік.



Ось що можна прочитати про Вікторію у відомого Ф. Ф. Вігеля : — "Як всяка полька, вона любила владу і тому любила чоловіка, який начальствував, безногого, літнього і хворобливого. (при цьому правда вона померла раніше нього, хворобливого, на 14 років — С. К. ) Як полька, любила вона гроші і тому любила дику ще Бесарабію, в якій бачила для себе золоту копальню. Як полька, любила вона розкішне життя, всякий вечір приймала у себе гостей і часто робила бали . Товариство при ній процвітало, тішилося, а земля платила за його звеселяння". Від другого шлюбу Бахметеєва мала одну дочку, Варвару, яка вийшла заміж за гвардії полковника В. Г. Столипіна, від першого шлюбу дітей не було. 27 червня 1826 року вона помирає, знаходячись в Москві і Носківцями тепер управляє її чоловік,Олексій Миколайович Бахметєв.

З портрета Доу,1821 рік - якраз роки весілля з Вікторією. Портрет був у власності Світлішого князя Н. П. Лопухіна-Демидова, м. Корсунь, Київської губ — нині Корсунь-Шевченківський, Черкаська область.


Олексій Миколайович Бахметєв мав абсолютно видатну біографію. Син гвардії-капітана Миколи Миколайовича, одруженого на Софії Львівні Масловій, походив з древнього дворянського роду Бахметєвых, татарського походження. Ще в дитинстві був записаний в Преображенський полк, потім був переведений в Ізмайлівський, з яким вже в 1790 році, будучи 16-річним, брав участь в декількох битвах зі шведами. У 1798 р. був вже полковником, а в 1800 р. — генерал-майором і шефом Сибірського гренадерського полку, який і називався його ім'ям. У 1805 році у епоху першої війни Імператора Олександра з Наполеоном, Бахметєв знаходився в загоні військ, відправлених на Іонічні острови під начальством генерала Анрепа. З Корфу він переправився з полком в Неаполь, а звідти в Рим. Не дійшовши до цього міста, командуючий загоном російських військ генерал Ласси отримав веління відправити частину військ на Іонічні острови, що було викликано Аустерлицькою битвою. Виконавши це веління, Ласси з частиною військ, серед яких знаходився і Бахметєв, прибув до Одеси.



У Турецьку війну 1806-1810 років Бахметєв брав участь в найголовніших справах цієї кампанії і був нагороджений орденами св. Ганни 2-ій ст. з алмазами, св. Володимира 3-го кл. і за Татарицьку битву (10 Вересня 1809 р.) орденом св. Георгия 3-го кл.; у цій справі Бахметєв захопив турецьку батарею і був поранений у бік картеччю; за участь в взятті Силістрії нагороджений орденом св. Ганни 1-го ст., за Шумлу отримав шпагу з алмазами, нарешті, при взятті нападом Рущука був важко поранений в обидві ноги.
Після одужання, призначений начальником 26-ої піхотної дивізії, яка в квітні 1812 року увійшла в склад 1-ї Західної армії, знаходячись в 4 -му піхотному корпусі графа Шувалова. З цією дивізією А. Н. Бахметєв брав участь у бою під Острівною і, нарешті, у Бородінській битві, де був висунений в першу лінію, на місце корпусу Раєвського, абсолютно знищеного.



Тут вороже ядро відірвало йому ногу, завдяки чому він назавжди був позбавлений можливості продовжувати службу у строю. За Бородінську битву Бахметєв був підвищений в генерал-лейтенанти.
Через два роки він вступив на адміністративне поприще і в серпні 1814 року призначений Подільським Військовим Губернатором і вслід, одночасно, Намісником Бесарабської області. У 1818 році, відвідавши Бесарабію, Імператор Олександр, будучи зустрінутий Бахметєвым в Кам’янець-Подільському, обійняв свого пораненого сподвижника і нагородив його Олександрівською стрічкою.
У 1825 році, вже після смерті дружини, він отримує чин генерала-от-інфантерії і призначений Нижегородським, Казанським, Пензенським і Симбірським Генерал-губернатором. Імператор Микола I в 1828 році призначає його членом Державної Ради.

План маєтку в Носківцях. З експозиції місцевого музею


Вочевідь, прославленому бойовому генералові не вистачало поряд з собою гарячої польки, і в 1832 році він одружується вдруге і теж на польці — цього разу княжні Наталії Готфридівні Четвертинській, яка була молодше нього на 42 роки… Її батько був рідним братом знаменитої Марії Антонівни Наришкіної, яка стала любов'ю Олександра I і  подарувала йому дочку Софію. Але ви нічого поганого не думайте — генерал  був, незважаючи на вік і безногість, ще хоч куди, тому що в 1833 році Наталія народила йому сина! Та причому засновника нового графського роду в Росії — Миколи Олексійовича, який прийняв прізвище і титул графа Протасова-Бахметєва… Для історичної повноти картини повинен відмітити, що польські джерела не дають такої персони, як Наталія, дочка Готфрида Четвертинського, вказуючи тільки на одну його дочку — Емілію, яку російські джерела називають сестрою Наталії. Наталією ж Четвертинською, за польськими відомостями, була дочка Бориса Четвертинського, але чоловік у неї був іншим. Швидше за все, це не повнота відомостей у поляків, оскільки абсолютно різні наші джерела чітко вказують на те, що другою дружиною Бахметєва була саме Наталія Готфридівна.



Помер він 15 вересня 1841 року, "у своєму маєтку в Подільській губернії". Проте йдеться не про Носківці, а про Тиманівку. У Тімановці ж він був похований. У місцевому музеї зберігається надгробна плита, врятована з зруйнованої могили Олексія Миколайовича Бахметева.
За словами сучасника, Бахметєв був "високого зросту і в молодості красень; освічений, привітний, лагідний і веселої вдачі; у боях був він розпорядником холоднокровним". До рани під Бородиным "завжди одягнений був чепуруном", в останні роки життя, на милиці, постійно "катований був тілесними стражданнями".

малюнок Антонія Ланге, літографований Петром Піллера


Зберігся малюнок Антонія Ланге, літографований Петром Піллера у Львові, датується першою чвертю XIX століття. Мабуть, це єдине зображення резиденції в Носківцях часів Вікторії Потоцької - Бахметєвої. На жаль, не існує більше ніяких інших джерел про ті часи стосовно цієї резиденції, навіть мемуарної. Немає точних дат будови. Ймовірно, Щенсний збудував її у кінці XVIII століття. Розглянемо малюнок Ланге і порівняємо з тим, що можна бачити зараз:



Малюнок Ланге показує тільки, що палац був двоповерховим, на досить високому фундаменті, в плані прямокутник, побудований в класичному стилі, проте трохи близький до пізнього бароко. Відомий дослідник польський маєтків Афтаназі припускає, що головний фасад був практично однаковим з парковим, західним фасадом.



Добре помітний на малюнку в центрі тригранний ризалит із закругленими кутами зберігся, так само як і правий бічний ризалит. На малюнку по фасаду видно пілястри корінфського ордера, проте при пізніших переробках вони були прибрані. На малюнку цокольний поверх будинку низький, з невеликими квадратними або прямокутними вікнами, усе це ще можна розрізнити і зараз. У 2008 році в центральному ризалиті ще зберегалися залишки парадних дверей, які виходили в сад. Але нажал у 2015 їх вже й духу не було…

2008




2015






На малюнку на обох бічних ризалитах видно невеликі напівкруглі балкони. Дірки від вирваних із стін балок, на які спиралися ці балкони, добре видні і зараз. Простежується так само, що і центральний ризалит мав свій балкон.
Над усім цим був досить видатний карниз. Палац захищав гладкий чотирьохскатний дах, що виступав над ризалитами і з трьома не дуже високими симетрично розташованими димарями.





Оскільки палац будувався в період романтизму, поблизу північної стіни палацу була винесена циліндрична двоповерхова вежа, з конічним дахом. Вежа сполучена з головним корпусом за допомогою широкої напівкруглої арки і поміщеної над нею критої галереї. Арка служила проходом з внутрішнього парадного двору в сад. В арці збереглося віконце із старою рамою. Інші частини галерейного вікна закладені.









Олександр Осипович Дюгамель, Генерал-от-інфантерії, Генерал-губернатор Західного Сибіру


Не відомо яким способом (Афтаназі надзвичайно детально пише, що після смерті Бахметєва воно переходило "з рук в руки"), але до 1865 року Носківці стали власністю Олександра Осиповича Дюгамеля (правильно буде Дю Гамель, Du Hamel; 26.01.1801-28.05.1880). Детальна біографія цього прекрасного військового і дипломата ось тут, ми ж приведемо спогади про нього його підлеглого — Івана Федоровича Бларамберга у книзі "Битва за Герат", з яким вони разом брали участь в персидській компанії:
"Олександр Осипович Дюгамель, француз за походженням, був старшим сином сенатора того ж імені. Він служив в Генеральному штабі, брав участь у війні з Туреччиною в 1828-1829 роках, потрапив в полон під Праводи, був викуплений до укладення Адріанопільського миру і посланий графом Дибичем через Трапезунд і Байбурт, щоб повідомити графові Паскевичу умови миру. У 1830-1831 роках він брав участь в поході проти Польщі. У 1833 році був посланий з дорученням в табір Ібрагім-паші в Малу Азію, а потім призначений російським генеральним консулом в Александрії, де залишався до 1838 року. Тут він отримав повідомлення про призначення повноважним міністром в Тегеран і поїхав через Константинополь і Севастополь в Петербург, щоб отримати інструкції. У Петербурзі він одружився на мадемуазель Козловській, дочці відставного, дуже заможного гвардійського генерала (Михайла Семеновича Козловського), і Юлія Михайлівна (нар. 2 грудня 1812 року- С. К. ) пішла за своїм чоловіком в Персію. Я, зі свого боку, був радий отримати в начальники людину, яку знав особисто і якого високо цінував за характер і вченість".











У спогадах Бларамберг згадує і дружину Дюгамеля під час їх подорожі — "Мадам Дюгамель, мила і дуже освічена жінка, їхала в елегантній берлині, для різноманітності іноді сідала на коня, так що наша подорож була дуже приємною". До сказаного Бларамбергом додамо деякі деталі про подальшу службу Дюгамеля : 15 грудня 1851 року Дюгамель став Сенатором. 13 січня 1861 року призначений Командиром Окремого Сибірського корпусу і Генерал-губернатором Західного Сибіру, із залишенням в званні Сенатора. У тому ж році, 30 серпня, Дюгамель був призначений в генерали-от-інфантерії, а 4 квітня 1865 року нагороджений орденом Св. Володимира I–го ступеня з мечами і призначений командувачем військами Західно-Сибірського Військового округу із залишенням Генерал-губернатором Західного Сибіру і Сенатором. 28 жовтня 1866 року, згідно з проханням, Дюгамель був звільнений від згаданих посад, але залишений в званні Сенатора і призначений членом Державної ради. 28 травня 1880 року Дюгамель помер в Носківцях, де і був похований на кладовищі при Молчанському костьолі. Ось таким чином Носківці виявилися пов'язані з історією Сибіру, і до цього ще можна нагадати, що попередній господар маєтку, Бахметєв, був серед іншого, губернатором Симбірська…У серпні 1891 року померла Юлія Михайлівна. Похована вона поряд з чоловіком.

Могила Олександра Йосиповича Дюгамеля на католицькій частині кладовища в Молчанові. Надіслано Наталією Пудайло


Могила Юлії Дюгамель на католицькій частині кладовища в Молчанові. Надіслано Наталією Пудайло










Міссорі — Торіані. Фотографія з газети "Жмеринський Меридіан". Чесно кажучи в мене є сумніви, що це він.


Дітей у Олександра Осиповича і Юлії Михайлівни не було, але в сім'ї виховувалася троюрідна племінниця, Юлія Степанівна Гаршина, яка рано втратила батьків. Вона згодом вийшла заміж за ад'ютанта Дюгамеля, капітана Міссорі-Торріані. За відомостями Н. Городник, капітан, на жаль, рано помер. З листів родича Юлії Степанівни, письменника Всеволода Михайловича Гаршина, відомо, що вона проживала чи в Києві, чи в Носківцях. Незабаром Юлія Степанівна вийшла заміж за пана Володимира Михайловича Пащенко, поміщика з Єкатеринославської губернії. Таким чином маєток перейшов в руки сім'ї Пащенко. З ім'ям Юлії Степанівни відкривається літературна сторіночка в історії Носківців. Вона була двоюрідною сестрою письменника Всеволода Гаршина, окрім його літературних праць скажу, що саме з нього Рєпін писав сина Івана Грозного в знаменитій картині "Іван Грозний вбиває свого сина". Судячи із згаданих листів Гаршина Юлії Степанівні, він також бував в Носківцях.

Всеволод Михайлович Гаршин, двоюрідний брат господарки маєтку і письменник, бував в Носківцях.


Окрім цього, Юлія Степанівна була великою прихильницею знаменитого поета Семена Надсона. Вона запросила його на відпочинок і поправку здоров'я в Носківці, де поет прожив в 1885-1886 роках. У музеї зберігається повне зібрання творів поета, видане в 1917 році. Під час перебування Надсона в Носківцях сюди приїжджали цікаві люди, окрім згаданого Гаршина наприклад, тут був і поет Степан Руданський. Фрагмент експозиції музею. Музей своїми силами організувала Надія Никифорівна Огородник, честь їй і хвала за це.

Семен Якович Надсон, який гостював в Носківцях в 1885-1886 роках.






На цій фотографії ми маємо можливість побачити як все-таки виглядав палац в цілому стані. Фотографія з місцевого, Носківського музею. Зверніть увагу відсутність корінфських капітелей.





Меморіальна табличка в Носківцях. Спочатку музей розташовувався у будівлі школи, яка зайняла носківський палац, — тут була організована меморіальна кімната Надсона. Так було з 1981 по 1998 рік, коли пожежа знищила школу. Врятувати вдалося зовсім небагато.

обійдемо навкруги












Про Юлію Степанівну Гаршину — Міссорі — Пащенко відомо, на жаль, не багато що. З щоденників Надсона зрозуміло, що в 1865 їй було 42 роки і вона мала двох синів — старшого звали Степан, Надсон вчив його грати на скрипці. Яке прізвище носили її сини — Міссорі-Торріані або Пащенко не відомо. У 1865 році її дітям 10 і 8 років (згідно з щоденником Надсона). За розповідями, сам Володимир Пащенко був гравець, ліси в сусідній Олександрівці, що належали також до їх маєтку, були вирізані і пішли на оплату боргів пана по грі. За розповідями ж місцевих жителів, один з її синів вчився в Одесі і був убитий в 1905 році. Найцікавіше, що в цей період в Одесі проживав, та не просто проживав, а був директором Кредитного Товариства бородатий пан на ім'я В. М. Пащенко! Але сказати, що це був саме носківський В. М. Пащенко я поки що не можна…

переходимо до двору






Зовсім мало відомостей про внутрішнє вбрання палацу. Зібрані за різними джерелами відомості малюють таку картину: в місці де центральний ризалит поміщалася витягнута уподовж овальна бальна зала. Стеля її була декорована двома розетками скомпонованих з довкола укладеного листя аканта (добре відомих як деталь капітелей колон корінфського ордера) і квіток соняшнику. Стеля сусіднього залу була підтримувана чотирма, встановленими по середині, колонами іонічного ордера. Майже усі парадні зали були прикрашені оздобленням з різних сортів дерева. Ось і все що відомо про внутрішнє вбрання.



Далі, із слів того ж Афтаназі, у кінці XIX століття Носківці вже належать Язиковим. Проте згідно з відомим джерелом (Гульдман. Помісне землеволодіння Подільської губернії. Кам'янець-Подільський), яке датується 1898 роком, маєток все ще належить Юлії Степанівні Пащенко. Коли саме Язикови стали у такому разі власниками маєтку, як звали їх і скільки вони ним володіли — на жаль невідомо. Але, шо точно відомо, так це те, що в 1914 році маєток належав дуже цікавій особі — власником став Олександр Степанович Гіжицький. Правда, належало йому "всього" 296 дес. (у Юлії Степанівни Пащенко на 1898 рік було 2437 десятин. 1 десятина це 1.0925 гектара), але здрібніння наділів в цей час — характерна риса. Але за Олександра Степановича переживати не варто — в цій же губернії, в селі Стратіївка, йому належало ще 2368 десятин.

Олександр Степанович Гіжицький. Депутат III і IV Державної Думи від Подільської губернії


Великі землевласники в Херсонській губернії, Гіжицькі, як бачимо, дісталися і сюди. Наш герой, Олександр Степанович (1869 — 1934) увійшов до історії як політичний діяч. Закінчивши Олександрівський ліцей в Санкт-Петербурзі, він у 1892 — 1900 роках служив в Державній Канцелярії, був почесним мировим суддею, повітовим і губернським голосним (депутат по-тепершнему). З 1900 року — Ольгопільський повітовий Проводир дворянства. Олександр Степанович був удостоєний честі бути Церемоніймейстером на урочистостях з нагоди коронації Миколи II. Депутат III і IV Державних Дум від Подільської губернії (від загального складу вибірників, фракція помірних). Камергер Двору Його Величності. У 1910 році обраний до складу Ради Всеросійського Національного Союзу. Один з лідерів правого крила Всеросійського Національного Союзу і думської фракції націоналістів. Помірно-правий націоналіст. Спільно з іншими правими діячами (Ф. Н. Безаком, Б.О.Пеліканом, Є.Є.Котовим-Коношенко) входив до складу Південної групи монархічної організації "Союз вірних", яка підтримувала зв'язок з монархічною групою Н.Є. Маркова в Центральній Росії.

з двору можна зазирнути у вмкно погорельця...








Після 1917 року О.С.Гіжицький, разом з Безаком брав активну участь в монархічній роботі в стані білих. Коли влада на Україні перейшла в руки петлюрівців, він емігрував в Прагу, а потім в Париж. У еміграції Гіжицький перебував старостою Союзу Російського Сокольства* за кордоном (з 1933 року почесний член товариства) і помер в Парижі 24 квітня 1938 році.
Але Гіжицький був не єдиним депутатом Державної Думи з Носківців! Ще одним був Макарій Іванович Сендерко (1862 -?) — священик місцевої церкви. Він, так само як і Гіжицький, був Депутатом III Державної Думи від Подільської губ., але перебував у блоці прогресистів. Макарій Іванович закінчив в 1882 році Подільську духовну семінарію. У 1906-1907 роках працював у виданні духовенства Подільської губернії — газеті "Подолія". Дерев'яна церква шо була в Носківцях, не збереглася. Очевидно саме в ній колись служив майбутній депутат Державної Думи.



стайні, до речі по розміру більше будівлі паласу (без прибудов) =)




Далі, Гіжицького начебто змінює Микола Юзефович Щепковський. Вверху фото сім'ї нового власника, із зібрання Носківського музею (стоїть в центрі).


альтанка, з музею в Носківцях


Не відомо, який саме садівник проектував і висаджував парк, що оточує палац, де зустрічаються як звичайні дерева так і рідкісні. В оформлення парку входила альтанка і вази на постаментах. Альтанка була в парку біля озерця, яке можна розглянути на плані маєтку, була красива альтанка. Не шукайте її тепер, марно. Ця картинка, що ілюструє зовнішній вигляд і місце розташування альтанки, висить у музеї в Носківцях.
Ось така вона, історія Носківців, палацу та його хазяїв. Руїни дожівають своє, ніхто відновляти їх не збирається. Да і не потрібно це вже нікому. Як тільки з сюди пійде школа, почне руйнуватись і те, що ще якось дожіває своє…

погляд з небес


























Джерело:
"Подорожуємо Історією" з Сергієм Котелко


Якщо Ви маєте бажання, і найголовніше маєте на це можливість, то можете приєднатися до фінансування проекта. Нам дуже приємна і дорога Ваша підтримка.

Княпаємо сюди ===> Посилання для надання фінансової допомоги на підтримку нашого проекту: на експедиції і існування блогу та файлосховища.

Дякуємо всім не байдужим до нашої Архітектурної Спадщини і нашого проекту "Українські Архітектурні Пам'ятки. Спадщина”.



Технічний партнер проекту:
авторизований роздрібний магазин DJI - dji-kyiv.com


та


хмарне сховище для синхронізації файлів між комп'ютерами, мобільними пристроями та веб-аккаунтом, яке надає користувачам 1 ТБ для зберігання фото, музики, відео, різних файлів і документів.




ну як то так =))
Tags: Вінничина, история, маєток, палац, погляд з землі, погляд з небес, руїна
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments