?

Log in

No account? Create an account

m_a_d_m_a_x

Проект "Українські Архітектурні Пам'ятки. Спадщина"

*УкраинскиеАрхитектурныеДостопримечательности.Наследие * UkrainianArchitecturalAttractions.Heritage*


Previous Entry Share Next Entry
m_a_d_m_a_x

Спадщина. Київ. Флорівський монастир/Наследие. Киев. Флоровский монастырь.

Флорівський монастир (частіше вживають саме коротка назва) - єдина жіноча обитель Києва, існуюча з епохи середньовіччя. 17 травня 1566 польський король Сигізмунд II Август затвердив протоієрея Якова Гулькевича, а також його сина і «нащадків його до того придатних», в праві «держати (займати місце священика) монастир Флора і Лавра», яке він дав Київським воєводою князем Василем-Костянтином Острозьким і Київським митрополитом.
-----------
Флоровский монастырь (чаще употребляют именно краткое название) – единственная женская обитель Киева, существующая с эпохи средневековья. 17 мая 1566 г. польский король Сигизмунд II Август утвердил протоиерея Иакова Гулькевича, а также его сына и «потомков его к тому годных», в праве «держати (занимать место священника) монастырь Флора и Лавра», данном Киевским воеводой князем Василием-Константином Острожским и Киевским митрополитом.





Онук о. Якова і син його сина Богуша монах Києво-Печерської Лаври Іоанн Гулькевич, будучи спрямований на служіння в Слуцький монастир і бачачи гідну турботу про Флорівську обитель з боку ігумені Агафії Гуменіцкой, поступився їй свого права грамотою від 12 травня 1642 року (з опису 1773 року відомо, що 1639 року при ігумені Єфросинії Ульскої Флорівський монастир згорів, а з грамоти короля Владислава від 27 дек. 1646 року - що на момент смерті цієї ігумені монастирська церква була «постарілою» і «зубожілою»; літопис Єрлича повідомляє, що при спаленні поляками Київа в 1651 році монастир знову постраждав від пожежі; ймовірно, він швидко був відновлений, так як вже 1655 році ігуменя Агафія зробила багатий внесок в Межигірську обитель).
----------
Внук о. Иакова и сын его сына Богуша монах Киево-Печерской Лавры Иоанн Гулькевич, будучи направлен на служение в Слуцкий монастырь и видя достойную заботу о Флоровской обители со стороны игумении Агафии Гуменицкой, уступил ей свои права грамотой от 12 мая 1642 г. (из описи 1773 г. известно, что в 1639 г. при игумении Евфросинии Ульской Флоровский монастырь сгорел, а из грамоты короля Владислава от 27 дек. 1646 г. – что на момент кончины этой игумении монастырская церковь была «постаревшей» и «обнищавшей»; летопись Ерлича сообщает, что при сожжении поляками Киева в 1651 г. монастырь вновь пострадал от пожара; вероятно, он быстро был восстановлен, так как уже в 1655 г. игумения Агафия сделала богатый вклад в Межигорскую обитель).



У зв'язку з початком будівництва царем Петром I великої земляної фортеці навколо Києво-Печерської Лаври і розміщенням військового складу в дівочому Вознесенському монастирі навпаки лаврських Св. Врат, насельниць цієї обителі перевели в 1711 році до Флорівського монастиря. Угіддя закритої обителі також були приписані до Флоровського монастиря, який став називатися Вознесенсько-Флорівським.
----------
В связи с началом постройки царем Петром I большой земляной крепости вокруг Киево-Печерской Лавры и размещением военного склада в девичьем Вознесенском монастыре напротив лаврских Св. врат, насельниц этой обители перевели в 1711 г. во Флоровский монастырь. Угодья закрытой обители также были приписаны к Флоровскому монастырю, который стал называться Вознесенско-Флоровским.

розгорнута панорама Вознесенської церкви/разложенная панорама Вознесенской церкви

переросток - https://www.4sync.com/web/get/MadMax_UA/2014/SAMYANG8/Florivsky Convent/IMG_4215_4221_pano_middle.jpg

для перегляду панорами на всьому екрані натисніть на плашку з її назвою в лівому верхньому куті/для просмотра панорамы на всем экране нажмите на плашку с её названием в левом вехнем углу


Holy Ascension Monastery Florovsky

У 1757 році в обителі прийняла постриг з ім'ям Нектарія і до самої смерті в 1771 жила княгиня Наталія Долгорукова. Дочка сподвижника Петра I фельдмаршала Бориса Шереметьєва, вона народилася в м. Лубнах в 1714 році. У 1729 Наталія була заручена з другом Петра II князем Іваном Олексійовичем Долгоруковим. Незабаром Петро II помер, і на престол зійшла Анна Іванівна, а Долгорукови виявилися в опалі. Багато хто радив Наталії розірвати заручини, але дівчина, по щирій любові до Івана Олексійовича і по совісті ( «чесна чи ця совість, коли він був великий, так я з радістю за нього йшла, а коли він став нещасливий, відмовити йому»), вступила з ним в шлюб (1730). На наступний день після вінчання, подружжя сповістили про заслання. У Сибіру у них народилися діти Михайло (1731) і Димитрій (1738). Перед народженням молодшого, Івана Олексійовича відвезли в Новгород, де в 1739 році четвертували. З дозволу цариці в 1740 році Наталія оселилася в Москві і присвятила себе вихованню дітей. Коли старший син вступив на військову службу і одружився, вона пішла до Флорівського монастиря, а молодший син оселився в Києво-Печерській Лаврі. У 1767 року м. Нектарія описала для сина Михайла і його дружини своє життя з дитинства до приїзду в Сибір, а також прийняла схиму. У 1769 році на руках подвижниці помер важко хворий син Димитрій. Його поховали біля входу в Успенський собор Лаври. Там же згодом було віддане похованню і тіло м. Нектарії. У 1810 році онук Іван Михайлович надрукував її «Своеручние записки», які зробили княгиню 1-й мемуаристкою Росії і неодноразово перевидавалися. «Не хвалюся своїм терпінням, але від милості Божої похвалюся, що Він мені дав стільки сили, що я перенесла ... Неможливо б людині смертному такі удари понести, коли не більше сила Господня підкріплювала ... Я довела світу, що я в любові вірна: у всіх злополучіях я була свого чоловіка товариш ... У всіх бідах, ніколи не каялася, для чого я за нього пішла ... Не тужу, що мій вік пропав, але дякую Богові моєму, що Він мені дав знати таку людину, який був того вартий, щоб мені за любов життям своїм заплатити », - писала м. Нектарія. Подвиг її жертовної любові оспівали у віршах Кіндрат Рилєєв, Іван Козлов (в його поемі про княгиню відображено переказ, що перед постригом вона кинула вінчальний кільце в Дніпро), Микола Некрасов (поема «Російські жінки»: «Нехай довговічніше мармур могил, / Чим хрест дерев'яний в пустелі, / Але світ Долгорукої ще не забув, / а Бірона немає і в помині »).
-----------
В 1757 г. в обители приняла постриг с именем Нектарии и до самой кончины в 1771 г. жила княгиня Наталия Долгорукова. Дочь сподвижника Петра I фельдмаршала Бориса Шереметьева, она родилась в г. Лубнах в 1714 г. В 1729 г. Наталия была обручена с другом Петра II князем Иваном Алексеевичем Долгоруковым. Вскоре Петр II умер, и на престол взошла Анна Иоанновна, а Долгоруковы оказались в опале. Многие советовали Наталии расторгнуть помолвку, но девушка, по искренней любви к Ивану Алексеевичу и по совести («честная ли это совесть, когда он был велик, так я с радостью за него шла, а когда он стал несчастлив, отказать ему»), вступила с ним в брак (1730). На следующий день после венчания, супругов известили о ссылке. В Сибири у них родились дети Михаил (1731) и Димитрий (1738). Перед рождением младшего, Ивана Алексеевича увезли в Новгород, где в 1739 г. четвертовали. С разрешения царицы в 1740 г. Наталия поселилась в Москве и посвятила себя воспитанию детей. Когда старший сын поступил на военную службу и женился, она удалилась во Флоровский монастырь, а младший сын поселился в Киево-Печерской Лавре. В 1767 г. м. Нектария описала для сына Михаила и его жены свою жизнь с детства до приезда в Сибирь, а также приняла схиму. В 1769 г. на руках подвижницы умер тяжело больной сын Димитрий. Его похоронили у входа в Успенский собор Лавры. Там же впоследствии было предано погребению и тело м. Нектарии. В 1810 г. внук Иван Михайлович напечатал ее «Своеручные записки», которые сделали княгиню 1-й мемуаристкой России и неоднократно переиздавались. «Не хвалюсь своим терпением, но от милости Божией похвалюсь, что Он мне дал столько силы, что я перенесла… Невозможно бы человеку смертному такие удары понести, когда не свыше сила Господня подкрепляла… Я доказала свету, что я в любви верна: во всех злополучиях я была своему мужу товарищ… Во всех бедах, никогда не раскаивалась, для чего я за него пошла… Не тужу, что мой век пропал, но благодарю Бога моего, что Он мне дал знать такого человека, который того стоил, чтоб мне за любовь жизнью своею заплатить», – писала м. Нектария. Подвиг ее жертвенной любви воспели в стихах Кондратий Рылеев, Иван Козлов (в его поэме о княгине отражено предание, что перед постригом она бросила венчальное кольцо в Днепр), Николай Некрасов (поэма «Русские женщины»: «Пускай долговечнее мрамор могил, / Чем крест деревянный в пустыне, / Но мир Долгорукой еще не забыл, / а Бирона нет и в помине»).

всередині Вознесенської церкви/внутри Вознесенской церкви


Все р. XVIII ст. у Флорівському монастирі почала свій чернечий шлях прп. Олександра Дивеевская († 1789), в миру Агафія Семенівна Мельгунова - засновниця Серафимо-Дівеєвського жіночого монастиря в Росії. Родом з нижегородських дворян, рано овдовіла рязанська поміщиця Агафія приїхала з 3-річну дочкою до Києва, де прийняла таємний постриг і удостоїлася видіння Пресвятої Богородиці, яка веліла Мельгуновій йти мандрувати на північ Росії і на зазначеному понад місці заснувати «4-у долю» ( після Грузії, Афона, Києва) Божої Матері. Таким місцем стало с. Дивеєво, де прп. Олександра заснувала жіночу громаду, взяту пізніше під опіку прп. Серафима Саровського - ченцем сусідній Саровской пустелі.
----------
В сер. XVIII в. во Флоровском монастыре начала свой монашеский путь прп. Александра Дивеевская (†1789), в миру Агафия Семеновна Мельгунова – основательница Серафимо-Дивеевского женского монастыря в России. Родом из нижегородских дворян, рано овдовевшая рязанская помещица Агафия приехала с 3-хлетней дочерью в Киев, где приняла тайный постриг и удостоилась видения Пресвятой Богородицы, Которая велела Мельгуновой идти странствовать на север России и на указанном свыше месте основать «4-й удел» (после Грузии, Афона, Киева) Божией Матери. Таким местом стало с. Дивеево, где прп. Александра основала женскую общину, взятую позже под опеку прп. Серафимом Саровским – иноком соседней Саровской пустыни.





У поч. XIX ст. в обителі прийняла постриг і 9 років подвязалась блаженна Ірина Зеленогорська (Лазарева, † 22 квітня 1843 г.) - духовна дочка прп. Серафима Саровського, що стала за його благословення засновницею жіночого монастиря на честь ікони Спаса Нерукотворного в Зелених горах Нижегородської губернії (була з числа 1-х насельниць Дівєєвській Млинській девічеськой громади, 3-й за рахунком її настоятелькою).
-----------
В нач. XIX в. в обители приняла постриг и 9 лет подвязалась блаженная Ирина Зеленогорская (Лазарева, †22 апреля 1843 г.) – духовная дочь прп. Серафима Саровского, ставшая по его благословению основательницей женского монастыря в честь иконы Спаса Нерукотворного в Зеленых горах Нижегородской губернии (была из числа 1-х насельниц Дивеевской Мельничной девической общины, 3-й по счету ее настоятельницей).



З 1856 року до смерті в 1881 монастирем керувала ігуменя Парфенія, в миру Аполлінарія Олександрівна Адабаш - духовна поетеса (книга її віршів видавалася в 1875 і 2008 рр.), яка брала участь в складанні «Житія» прп. Парфенія Київського († 1855). Вона народилася в 1810 році в Катеринославській губернії в дворянській сім'ї, а в 1840 стала насельницею Флорівської обителі, де в 1856 році прийняла чернецтво. У 1870 ігуменя Парфенія відкрила при монастирі притулок для дівчаток-сиріт та дочок бідних батьків. Складена нею «Служба свв. рівноапп. Кирилу і Мефодію »була видана зі схвалення Святійшого Синоду Російської Церкви.
----------
С 1856 г. до кончины в 1881 г. монастырем управляла игумения Парфения, в миру Аполлинария Александровна Адабаш – духовная поэтесса (книга ее стихов издавалась в 1875 и 2008 гг.), участвовавшая в составлении «Жития» прп. Парфения Киевского (†1855). Она родилась в 1810 г. в Екатеринославской губернии в дворянской семье, а в 1840 г. стала насельницей Флоровской обители, где в 1856 г. приняла монашество. В 1870 г. игумения Парфения открыла при монастыре приют для девочек-сирот и дочерей бедных родителей. Составленная ею «Служба свв. равноапп. Кириллу и Мефодию» была издана с одобрения Святейшего Синода Русской Церкви.



У 1920 році монастир був зареєстрований як прихід (для збереження доступу до храмів) і трудова артіль (для збереження житлоплощі), але в 1923 у артелі відняли Вознесенський собор (після цього він близько року належав «обновленцам», потім стояв порожнім) і поселили в обителі сім'ї робітників (так виник «Городок металістів»), в 1929 році артіль офіційно скасували і до 1934 виселили більшість черниць.
----------
В 1920 г. монастырь был зарегистрирован как приход (для сохранения доступа в храмы) и трудовая артель (для сохранения жилплощади), но в 1923 г. у артели отняли Вознесенский собор (после этого он около года принадлежал «обновленцам», затем стоял пустым) и поселили в обители семьи рабочих (так возник «Городок металистов»), в 1929 г. артель официально упразднили и к 1934 г. выселили большинство инокинь.



У 1941 році монастир відродився: черниці використовували дозвіл нацистських окупантів на відкриття храмів (воно було дано, щоб завоювати симпатії населення, але пізніше розколоти Церкву), однак постійно ризикували життям.
-----------
В 1941 г. монастырь возродился: инокини использовали разрешение нацистских оккупантов на открытие храмов (оно было дано, чтобы завоевать симпатии населения, но позже расколоть Церковь), однако постоянно рисковали жизнью.



Коли київські підпільники таємно вивели в монастир виснажених дітей із закритого притулку, влаштованого нацистами по-сусідству, - черниці допомогли малюкам зміцніти, і після війни деякі з врятованих ними приїжджали в обитель, щоб подякувати за новознайдений дар життя. Залишаючи місто, нацисти намагалися видворити черниць з монастиря, який в дні боїв за Київ потрапив в «зону відселення», - однак насельниці ховалися і переховували інших киян.
-----------
Когда киевские подпольщики тайно вывели в монастырь истощенных детей из закрытого приюта, устроенного нацистами по-соседству, – инокини помогли малышам окрепнуть, и после войны некоторые из спасенных ими приезжали в обитель, чтобы поблагодарить за вновь обретенный дар жизни. Покидая город, нацисты пытались выдворить инокинь из монастыря, который в дни боев за Киев попал в «зону отселения», – однако насельницы прятались и укрывали других киевлян.



У 1960-х рр. обитель пережила спробу нового закриття: черниць позбавили цілого ряду приміщень і прописки в монастирі, багато були виселені, періодично влаштовувалися перевірки паспортів (як-то під час нічної перевірки, коли документи вилучали без пояснення причин, одна з послушниць перенесла нервове потрясіння і потрапила в лікарню ).
-----------
В 1960-х гг. обитель пережила попытку нового закрытия: инокинь лишили целого ряда помещений и прописки в монастыре, многие были выселены, периодически устраивались проверки паспортов (как-то во время ночной проверки, когда документы изымали без объяснения причин, одна из послушниц перенесла нервное потрясение и попала в больницу).



Цькування зупинило втручання Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія I, який, після звернення до нього ігумені Анимаіси, увійшов в переписку з Головою Ради у справах Руської Православної Церкви при Раді міністрів СРСР.
-----------
Травлю остановило вмешательство Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия I, который, после обращения к нему игумении Анимаисы, вошел в переписку с Председателем Совета по делам Русской Православной Церкви при Совмине СССР.



вид на Храм в ім'я ікони Казанської Божої Матері з ще не відновленої частини території монастиря/вид на Храм во имя иконы Казанской Божьей Матери с еще не восстановленной части территории монастыря
https://www.4sync.com/web/get/MadMax_UA/2014/SAMYANG8/Florivsky Convent/IMG_4273.jpg

і на останок - взглядна монастир з Замкової гори/и на последок - взглядна монастырь с Замковой горы


Джерело:
http://florovsky-mon.church.ua/istoriya/

ну как то так =)


  • 1
перелінковано...

  • 1