m_a_d_m_a_x

Проект "Українські Пам'ятки Архітектури. Спадщина"

*УкраинскиеАрхитектурныеДостопримечательности.Наследие * UkrainianArchitecturalAttractions.Heritage*


Previous Entry Share Next Entry
m_a_d_m_a_x

Спадщина. Великий Жванчик. Садиба Хелмінських/Наследие. Большой Жванчик. Усадьба Хелминских.



Великий Жванчик.
Багатим село не виглядає - це вам не підприємливі гасаї з сусіднього Лисця. Здається, так і раніше було - гміна (аналог сучасних сільрад) була в Лисцю, суд - в Китайгороді, пошта в Дунаївцях. Поліція, щоправда, була власна. При цьому Великий Жванчик був не селом - містечком! З чотирма ярмарками на рік. Міські права Жванчик отримав у 1797 році. А де містечко, там торговці-іудеї: з 2310 мешканців Жванчика в 1890-х 368 осіб було з племені Ізраїлевого. 
—————
Большой Жванчик.
Богатым село не выглядит - это вам не предприимчивые гасаи из соседнего Лисца. Кажется, так и раньше было - гмина (аналог современных сельсоветов) была в Лисце, суд - в Китайгороде, почта в Дунаевцах. Полиция, правда, была собственная. При этом Большой Жванчик был не селом - городком! С четырьмя ярмарками в год. Городские права Жванчик получил в 1797 году. А где городок, там торговцы-иудеи: из 2310 жителей Жванчика в 1890-х 368 человек были из племени Израиля.











Була колись у Жванчику дерев'яна Успенська церква з 1791 року - не збереглася. Був костел (півтори тисячі парафіян!), теж Успенський, теж дерев'яний, невідомо коли зведений, але у 1797 р. повторно освячений. Про нього розказував Павло Нечитайло, та докладний допит ("Точно нема? Впевнені? І не було? Впевнені?") трьох місцевих жителів підтвердив побоювання: немає костелу.
—————
Была когда-то в Жванчике деревянная Успенская церковь с 1791 года - не сохранилась. Был костел (полторы тысячи прихожан!), Тоже Успенский, тоже деревянный, неизвестно когда построений, но в 1797 повторно освящен. О нем рассказывал Павел Нечитайло, и подробный допрос ("Точно нету? Уверены? И не было? Уверены?») Трех местных жителей подтвердил опасения: Нет костела.











І сусідньої мурованої каплиці на похованні поета Раймунда Корсака (1817 р.) немає. Звів каплицю Ян Богуш, на фронтоні був напис „Pamięć cnotliwego wielu przeżyje". Не збереглася й майстерно виконана родинна усипальня Хелминських, роботи кам'янецького майстра Бертоліні - вона теж була поруч з костелом, але з протилежного боку від каплиці Р.Корсака. Синагогу теж годі шукати. Зі споруд не культових, а промислових Жванчик міг похвалитися водяним млином, скляною гутою, фабрикою капелюхів і винокурнею. Хоча головною окрасою поселення був маєток Хелминських.
Та й зараз є.
—————
И соседней каменной часовни на могиле поэта Раймунда Корсака (1817 год.) нет. Построил часовню Ян Богуш, на фронтоне была надпись "Pamięć cnotliwego wielu przeżyje". Не сохранилась и искусно выполненная семейная усыпальница Хелминских, работы каменецкого мастера Бертолини - она ​​тоже была рядом с костелом, но с противоположной стороны от часовни Р.Корсака. Синагогу тоже не найти. Из построек не культовых, а промышленных Жванчик мог похвастаться водяной мельницей, стеклянной гутой, фабрикой шляп и винокурней. Хотя главным украшением поселения было имение Хелминських.
И сейчас есть.













Cадиба славилася прегарним парком - сякі-такі старі дерева трапляються навколо палацу й зараз. Почали зводити палац у 1868 році. На брамі збереглася дата: "1877". "Словник географічний" повідомляє сухо: "Грунти глинисті і мочароваті, камінь вапняний і здатний до мурування, ліси добре доглянуті". Належали всі ці ліси та мочарі спочатку Конецпольським, потім Гумецьким, Жевуським, Межеєвським, а у 1780 р. їх господарем став Казимір Ліпінський. Він передав маєток своєму сину, польському капітану Яну Непомуцену.
—————
Усадьба славилась прекрасным парком - кое-какие старые деревья встречаются вокруг дворца и сейчас. Начали строить дворец в 1868 году. На воротах сохранилась дата: "1877". "Словарь географический" сообщает сухо: "Почвы глинистые и мочароватие, камень известковый и пригодний для кладки, леса хорошо ухоженные". Принадлежали все эти леса и топи сначала Конецпольским, затем Гумецкім, Жевуским, Межеевским, а в 1780 их хозяином стал Казимир Липинский. Он передал имение своему сыну, польском капитану Яну Непомуцену.

















Далі Жванчик перейшов до Антоніни Богуш, а вже від неї - до роду Хелмінських. Саме Хелмінські вирішили осісти в містечку - і взялися зводити резиденцію. В 1881 р. до вже існуючого кілька років як палацу була прибудована ошатна вежа, яка докорінно змінила вигляд садиби, надала їй солідності і привабливості. Та й корисна була штука - уроженець Великого Жванчика Олег Деменьєв писав, що пан встановив на вежі дзвін - і його бамкіт скликав жителів на схід до палацу, на балконі якого Ігнатій Хелминський й проголошував, навіщо людей зібрав. 
—————
Далее Жванчик перешел к Антонине Богуш, а уже от нее - к роду Хелминских. Именно Хелминские решили осесть в городке - и принялись строить резиденцию. В 1881 к уже существующему несколько лет дворцу была пристроена нарядная башня, в корне изменившая облик усадьбы, она предоставила ей солидности и привлекательности. И полезная была штука - уроженец Великого Жванчика Олег Деменьев писал, что господин установил на башне колокол - и его звук созывал жителей на восток ко дворцу, на балконе которого Игнатий Хелминський и провозглашал, зачем людей собрал.











Після смерті Ігнатія Хмелинського маєток дістався його синам Сигізмунду і Матвію. Свою половину Сигізмунд програв в карти сусіду-поміщику Крупенському. Ще за кілька років, у 1902 р., Крупенський викупив і другу половину маєтку. В 1917 р. пан емігрував до Польщі, а селяни (чи ще тоді містяни?) палац розграбували і навіть хотіли спалити. Священик зупинив. 
—————
После смерти Игнатия Хмелинського имение досталось его сыновьям Сигизмунду и Матвею. Свою половину Сигизмунд проиграл в карты соседу-помещику Крупенскому. Еще через несколько лет, в 1902 году, Крупенский выкупил и вторую половину имения. В 1917 господин эмигрировал в Польшу, а крестьяне (или еще тогда горожане?) Дворец разграбили и даже хотели сжечь. Священник остановил.













Санаторій у палаці розмістили у 1953 р. - правда, тоді він був протитуберкульозний, як у сусідніх Голозубинцях. Пульмонологічний заклад (себто заклад, що бореться з захворюваннями легенів) тут діє з 1972 р. Тут у 1988 р. влаштували сольову камеру на кшталт солотвинських дивовиж. В колишній стайні, сильно перебудованій - невелика школа для гостей санаторію. 
—————
Санаторий во дворце разместили в 1953 - правда, тогда он был противотуберкулезный, как в соседних Голозубинцах. Пульмонологический заведение (то есть учреждение, борется с заболеваниями легких) здесь действует с 1972 года. Здесь в 1988 году. Устроили солевую камеру вроде солотвинских чудес. В бывшей конюшне, сильно перестроенной - небольшая школа для гостей санатория.













Ще є легенда про сина Хелминського.
У Хелмінського було два сини. Один з них був дуже красивим, ставним, навчався за кордоном. Досить часто він приїжджав у са­дибу і цілі дні проводив на полю­ванні та на прогулянках верхи. Якось сподобалася йому дочка місцевого коваля. Він почав за нею упадати, дарувати квіти, за­сипати компліментами. Дівчина відповідала взаємністю і закоха­лася в молодого пана. Зізнавшись йому в любові, вона стала споді­ватися на весілля, не розуміючи, що союз пана з бідною селянкою нереальний. Пан у відповідь лише посміхнувся і сказав дівчині: «Доб­ре, чекай завтра карету з гідним для тебе нареченим!». І дійсно, наступного дня до будинку дівчи­ни під’їхала карета, з неї вивели вишукано одягненого і прикраше­ного... козла з дзвіночком на шиї. Нещаслива, у якої вже повинна бути дитина від пана, не витерпі­ла такого приниження і покінчи­ла життя самогубством. Після цього вітряними ночами в парку садиби почала з’являтися прима­ра у весільному вбранні із дзвіноч­ком у руках. Молодий пан у ці ночі не знаходив собі місця і не міг поз­бутися жахів. А коли після смерті батька частина садиби перейшла йому в спадщину, він поспішив швидше позбутися її, спеціально програвши свою частку в карти...
—————
Еще есть легенда о сыне Хелминського.
У Хелминского было два сына. Один из них был очень красивым, статным, учился за границей. Довольно часто он приезжал в усадьбу и целые дни проводил на охоте и на прогулках верхом. Как-то понравилась ему дочь местного кузнеца. Он начал за ней ухаживать, дарить цветы, засыпать комплиментами. Девушка отвечала взаимностью и влюбилась в молодого господина. Признавшись ему в любви, она стала надеяться на брак, не понимая, что союз господина с бедной крестьянкой нереален. Господин в ответ только улыбнулся и сказал девушке: «Хорошо, жди завтра карету с достойным для тебя женихом». И действительно, на следующий день к дому девушки подъехала карета, из нее вывели изысканно одетого и украшенного ... козла с колокольчиком на шее. Несчастная, у которой уже должен быть ребенок от господина, не выдержала такого унижения и покончил жизнь самоубийством. После этого ветряными ночами в парке усадьбы начал появляться призрак в свадебном наряде с колокольчиком в руках. Молодой господин в эти ночи не находил себе места и не мог избавиться ужасов. А когда после смерти отца часть усадьбы перешла ему в наследство, он поспешил быстрее избавиться от нее, специально проиграв свою долю в карты ...













Погляд на останок/Взгляд на последок


Джерело/источник: castles.com.ua





ну как то так =))

  • 1
Хорошо сохранилась

Всё в этом мире - относительно =), не руина и уже, как праздник ...

  • 1
?

Log in

No account? Create an account